Наймолодшій королівні падає в глибоку криницю золотий м'ячик, а жабеня обіцяє дістати його, якщо королівна пообіцяє йому свою дружбу. Казка братів Грімм про дане слово, перекладена з німецького оригіналу.
Брати Грімм · 9 хв · читає Катерина
Король-Жабеня: текст казки
Брати Грімм (1857). Перекладено з німецького оригіналу «Der Froschkönig oder der eiserne Heinrich».
Давним-давно, коли бажання ще збувалися, жив собі король, і всі його доньки були вродливі. А наймолодша була така гарна, що навіть сонце, яке бачило вже стільки всього на світі, дивувалося щоразу, коли світило їй в обличчя. Неподалік від королівського замку був великий темний ліс, а в тому лісі під старою липою була криниця. Коли день видавався дуже спекотний, королівна йшла до лісу і сідала на край прохолодної криниці. А коли їй ставало нудно, вона брала золотий м'ячик, підкидала його високо вгору і знову ловила. Це була її найулюбленіша іграшка.
Та одного разу сталося так, що золотий м'ячик не впав королівні в ручку, яку вона простягла вгору, а пролетів повз, ударився об землю і покотився просто у воду. Королівна провела його очима, але м'ячик зник, а криниця була глибока, така глибока, що й дна не було видно. Тоді вона заплакала, і плакала все голосніше й голосніше, і ніяк не могла втішитися.
Коли вона так тужила, хтось гукнув до неї: «Що з тобою, королівно? Ти так ридаєш, що й камінь би розжалобився». Вона озирнулася, звідки лунає голос, і побачила жабеня, яке висунуло з води свою товсту бридку голову. «Ах, це ти, старий хлюпачу», сказала вона. «Я плачу за своїм золотим м'ячиком, що впав мені в криницю». «Заспокойся і не плач», відповіло жабеня. «Я можу тобі зарадити. Але що ти мені даси, якщо я дістану твою іграшку?» «Усе, що захочеш, любе жабенятко», сказала вона, «мої сукні, мої перли й самоцвіти, а ще й золоту корону, яку я ношу».
Жабеня відповіло: «Твої сукні, твої перли й самоцвіти і твоя золота корона мені не потрібні. Але якщо ти мене полюбиш і я буду твоїм товаришем і другом для ігор, якщо сидітиму біля тебе за твоїм столиком, їстиму з твоєї золотої тарілочки, питиму з твого кубочка і спатиму в твоєму ліжечку, якщо ти мені це пообіцяєш, то я пірну на дно і дістану тобі золотий м'ячик». «О, так», сказала вона, «я обіцяю тобі все, що захочеш, тільки принеси мені мій м'ячик». А сама подумала: «Що там верзе це дурне жабеня! Сидить собі у воді з такими ж, як воно, та кумкає, а людині товаришем бути не може».
Отримавши обіцянку, жабеня пірнуло з головою, опустилося на дно і трохи згодом випливло нагору з м'ячиком у роті, а тоді кинуло його на траву. Королівна страшенно зраділа, коли знову побачила свою гарну іграшку. Вона підхопила її і побігла геть. «Стривай, стривай», гукнуло жабеня, «візьми мене з собою, я не можу бігати так швидко, як ти». Та що з того, що воно кричало їй услід своє ква-ква так голосно, як тільки могло! Вона й не слухала, поспішила додому і скоро забула про бідолашне жабеня, якому довелося знову спуститися у свою криницю.
Наступного дня вона сиділа за столом із королем і всіма придворними та їла зі своєї золотої тарілочки. Аж раптом щось, шльоп-шльоп, шльоп-шльоп, подерлося мармуровими сходами нагору. Діставшись до верху, воно постукало в двері й гукнуло: «Королівно наймолодша, відчини мені!» Вона побігла подивитися, хто там за дверима, а коли відчинила, то побачила, що перед дверима сидить жабеня. Тоді вона мерщій грюкнула дверима, знову сіла до столу, і їй стало дуже страшно.
Король добре бачив, як шалено калатає в неї серце, і сказав: «Дитино моя, чого ти боїшся? Може, там за дверима стоїть велетень і хоче тебе забрати?» «Ах, ні», відповіла вона, «то не велетень, а гидке жабеня». «А чого хоче від тебе жабеня?» «Ах, любий тату, коли я вчора сиділа в лісі біля криниці й гралася, мій золотий м'ячик упав у воду. А що я так плакала, жабеня мені його дістало. І через те, що воно неодмінно цього хотіло, я пообіцяла йому, що воно буде моїм товаришем. Але я й гадки не мала, що воно зможе вилізти зі своєї води. А тепер воно там, за дверима, і хоче до мене».
Аж тут удруге постукало, і щось гукнуло: «Королівно наймолодша, відчини мені! Чи ж забула ти, що вчора говорила мені біля криниці, біля холодної водиці? Королівно наймолодша, відчини мені!»
Тоді король сказав: «Що пообіцяла, те мусиш і виконати. Іди-но відчини йому». Вона пішла й відчинила двері. Жабеня застрибнуло досередини і стрибало слідом за нею, не відстаючи ні на крок, аж до її стільця. Там воно сіло і гукнуло: «Підніми мене до себе». Вона вагалася, аж поки король не звелів. Щойно жабеня опинилося на стільці, йому закортіло на стіл, а коли воно там сіло, то сказало: «А тепер присунь до мене ближче свою золоту тарілочку, щоб ми їли разом». Вона так і зробила, але видно було, що робить вона це неохоче. Жабеня уминало за обидві щоки, а їй мало не кожен шматочок ставав у горлі.
Нарешті воно сказало: «Я вже наївся і втомився. Тепер віднеси мене до своєї кімнатки й постели своє шовкове ліжечко, і ляжемо спати». Королівна заплакала. Вона боялася холодного жабеняти, якого не наважувалася навіть торкнутися, а воно тепер мало спати в її гарненькому чистенькому ліжечку. Але король розгнівався і сказав: «Хто допоміг тобі в біді, того не годиться потім зневажати».
Тоді вона взяла його двома пальцями, віднесла нагору і посадила в куток. Але коли вона лягла в ліжко, жабеня приповзло до неї і сказало: «Я втомився, я теж хочу спати так зручно, як ти. Підніми мене до себе, а то я все розкажу твоєму батькові». Тут вона розсердилася вже не на жарт. Вона схопила його і щосили жбурнула об стіну. «Ось тепер матимеш спокій, гидке жабеня!»
Але коли воно впало на підлогу, то це було вже не жабеня, а королевич із гарними привітними очима. З волі її батька він став тепер її любим товаришем і чоловіком. Він розповів їй, що його зачарувала зла відьма і ніхто, крім неї, не міг визволити його з криниці, а завтра вони разом поїдуть до його королівства. Потім вони заснули.
Наступного ранку, коли їх розбудило сонце, під'їхала карета, запряжена вісьмома білими кіньми. На головах у коней були білі страусові пера, і йшли вони в золотих ланцюгах. Позаду на кареті стояв слуга молодого короля, вірний Генріх. Вірний Генріх так зажурився, коли його пана перетворили на жабеня, що звелів накласти собі на серце три залізні обручі, щоб воно не розірвалося від болю й смутку.
Карета мала відвезти молодого короля до його королівства. Вірний Генріх посадив обох усередину, знову став позаду і не тямився з радості, що його пана визволено. Коли вони проїхали якийсь шмат дороги, королевич почув позаду тріск, наче щось зламалося. Він обернувся і гукнув: «Генріху, карета ламається!» «Ні, пане, то не карета тріщить, то обруч із серця мого летить. Він серце стискав у тяжкій журбі, коли ви жабеням у криниці сиділи на дні».
І ще раз, і ще раз тріснуло щось у дорозі, і королевич щоразу думав, що ламається карета, а то лише відскакували обручі з серця вірного Генріха, бо його пан був визволений і щасливий.
Бачиш помилку в цій казці? Повідом нам.
