Брат і сестра блукають глибоко в лісі й знаходять там хатинку з хліба, пирога і цукру. Казка братів Грімм про сміливість, кмітливість і про те, як міцно Гензель і Гретель люблять одне одного, перекладена з німецького оригіналу.
Брати Грімм · 17 хв · читає Катерина
Гензель і Гретель: текст казки
Брати Грімм (1857). Перекладено з німецького оригіналу «Hänsel und Gretel».
На узліссі великого лісу жив бідний дроворуб із жінкою та двома дітьми. Хлопчика звали Гензель, а дівчинку Гретель. У дроворуба й так рідко бувало що покласти на зуб, а коли одного разу в краї настали тяжкі часи і все страшенно подорожчало, він уже не міг заробити навіть на щоденний хліб.
Якось увечері лежав він у ліжку, думав невеселу думу й перевертався з боку на бік від журби. Тоді він зітхнув і сказав жінці: «Що з нами буде? Як нам прогодувати наших бідних дітей, коли ми й самі вже нічого не маємо?» «Знаєш що, чоловіче», відповіла жінка, «завтра вдосвіта відведімо дітей у ліс, у саму гущавину. Там розпалимо їм вогнище, дамо кожному ще по шматочку хліба, а тоді підемо до роботи й покинемо їх там. Дороги додому вони не знайдуть, і ми їх позбудемося».
«Ні, жінко», сказав чоловік, «цього я не зроблю. Як же я можу покинути своїх дітей самих у лісі? Серце мені цього не дозволить. Незабаром прийдуть дикі звірі й розірвуть їх». «Ох ти ж дурню», сказала вона, «тоді ми всі четверо помремо з голоду, і можеш уже стругати дошки на труни». І не давала йому спокою, доки він не погодився. «А все-таки шкода мені бідних діток», сказав чоловік.
Діти теж не могли заснути, бо дуже хотіли їсти, і почули все, що мачуха говорила батькові. Гретель гірко заплакала й сказала Гензелеві: «Тепер ми пропали». «Тихо, Гретель», сказав Гензель, «не сумуй, я вже щось придумаю». І коли старші поснули, він устав, одягнув свою курточку, відчинив нижню половинку дверей і тихенько вислизнув надвір.
Місяць світив ясно-ясно, і білі камінці, що лежали перед хатою, блищали, наче справжні срібні монетки. Гензель нахилявся й набирав їх у кишеньку курточки, скільки тільки влазило. Потім він повернувся до хати й сказав Гретель: «Не бійся, люба сестричко, і засинай спокійно, Бог нас не покине». І знову ліг у своє ліжко.
Тільки-но почало світати, ще й сонце не зійшло, а жінка вже прийшла й розбудила обох дітей: «Вставайте, ледацюги, підемо до лісу по дрова». Потім дала кожному по шматочку хліба й сказала: «Оце вам на обід, тільки не з'їжте його раніше, бо більше нічого не дістанете». Гретель поклала хліб собі під фартушок, бо в Гензеля в кишені були камінці. А тоді всі разом вирушили до лісу.
Пройшли вони трохи, і Гензель зупинився та озирнувся на хату, а потім знову, і ще раз, і ще. Батько сказав: «Гензелю, чого ти там видивляєшся й відстаєш? Гляди, не забувай ногами перебирати». «Ой, тату», сказав Гензель, «я дивлюся на своє біле кошеня. Воно сидить нагорі на даху й хоче зі мною попрощатися». Жінка сказала: «Дурнику, це зовсім не твоє кошеня, це ранкове сонечко світить на димар». А Гензель зовсім не на кошеня дивився: він щоразу кидав на дорогу один із блискучих білих камінців, що були в його кишені.
Коли вони дійшли до самої середини лісу, батько сказав: «А тепер, діти, назбирайте хмизу, я розпалю вогнище, щоб ви не змерзли». Гензель і Гретель наносили хмизу, аж виросла ціла невеличка гора. Хмиз підпалили, а коли полум'я розгорілося на всю силу, жінка сказала: «Тепер, діти, лягайте біля вогню й відпочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Коли закінчимо, повернемося й заберемо вас».
Гензель і Гретель сиділи біля вогню, а коли настав полудень, кожне з'їло свій шматочок хліба. Вони чули, як стукає сокира, і тому думали, що батько десь поблизу. Але то була не сокира, а суха гілка, яку батько прив'язав до всохлого дерева, і вітер калатав нею то туди, то сюди. Так вони сиділи довго-довго, аж очі їм самі заплющилися від утоми, і вони міцно заснули.
Коли вони нарешті прокинулися, була вже темна ніч. Гретель заплакала й сказала: «Як же ми тепер виберемося з лісу!» Та Гензель її втішив: «Почекай трошки, поки зійде місяць, тоді ми вже знайдемо дорогу». І коли на небо виплив повний місяць, Гензель узяв сестричку за руку й пішов слідом за камінцями. Вони мерехтіли, наче новенькі срібні монетки, і показували дітям дорогу. Ішли вони цілу ніч і на світанку знову дісталися до батькової хати.
Вони постукали в двері, а коли жінка відчинила й побачила, що то Гензель і Гретель, сказала: «Ох ви ж нечемні діти, чого ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви взагалі не хочете вертатися додому». А батько зрадів, бо в нього серце боліло, що він залишив їх там самих.
Незабаром у хаті знову запанували злидні, і діти почули, як мати вночі в ліжку казала батькові: «Знову все з'їли, лишилося тільки пів хлібини, а потім уже нічого не буде. Дітей треба спровадити. Відведімо їх глибше в ліс, щоб вони вже не знайшли дороги назад, бо інакше нам не врятуватися». Чоловікові стало важко на серці, і він подумав: «Краще б ти поділився останнім шматком зі своїми дітьми». Але жінка нічого не хотіла слухати, сварила його й дорікала йому. Хто сказав А, той мусить сказати і Б, а що він поступився першого разу, то мусив поступитися й удруге.
Діти ж іще не спали і все те почули. Щойно батьки заснули, Гензель знову підвівся, бо хотів, як і того разу, вибратися надвір і набрати камінців. Та жінка замкнула двері на ключ, і вибратися він не зміг. Проте він заспокоїв сестричку: «Не плач, Гретель, лягай собі й спи, милий Боженько нам допоможе».
Рано-вранці прийшла жінка й витягла дітей із ліжка. Кожне дістало свій шматочок хліба, тільки цього разу ще менший, ніж той. Поки йшли до лісу, Гензель потихеньку кришив хліб у кишені, а сам усе зупинявся й кидав на землю по крихті. «Гензелю, чого ти стоїш і озираєшся?» сказав батько. «Іди собі далі». «Я дивлюся на свого голубочка, він сів на дах і хоче зі мною попрощатися», відповів Гензель. «Дурнику», сказала жінка, «це не твій голубочок, це ранкове сонечко світить там, угорі, на димар». А Гензель потроху розкидав по дорозі всі крихти.
Жінка повела дітей ще глибше в ліс, туди, де вони ще зроду не бували. Знову розпалили велике вогнище, і мати сказала: «Посидьте тут, діти, а як утомитеся, можете трохи поспати. Ми підемо в ліс рубати дрова, а ввечері, як закінчимо, прийдемо й заберемо вас». Опівдні Гретель розділила свій хліб навпіл із Гензелем, адже його шматок лишився розкиданим на дорозі. Потім вони поснули. Вечір минув, а по бідолашних дітей так ніхто й не прийшов.
Прокинулися вони аж темної ночі, і Гензель утішав сестричку: «Ось тільки-но зійде місяць, Гретель, і ми побачимо хлібні крихти, які я посіяв по дорозі, а вони вже покажуть нам, куди йти додому». Коли зійшов місяць, діти вирушили в дорогу, але від крихт не лишилося й сліду, бо тисячі пташок, що літають по лісах і полях, усі їх повидзьобували. Гензель сказав Гретель: «Ми все одно знайдемо дорогу», але вони її не знайшли.
Ішли вони цілу ніч і ще цілий день, від ранку до вечора, але з лісу так і не вибралися. Вони були страшенно голодні, бо не мали нічого, крім кількох ягідок, що росли при землі. А що вони так утомилися, що ноги вже не хотіли їх нести, то лягли під деревом і заснули.
Настав уже третій ранок відтоді, як вони покинули батькову хату. Вони знову рушили в путь, але заходили все глибше й глибше в ліс, і якби незабаром не прийшла допомога, то вони загинули б із голоду. Опівдні діти побачили на гілці чудову білосніжну пташку, яка співала так гарно, що вони зупинилися й заслухалися. А коли пташка доспівала, то змахнула крильцями й полетіла перед ними, а вони пішли за нею, аж поки не дійшли до хатинки, на дах якої вона й сіла.
А коли вони підійшли зовсім близько, то побачили, що хатинка збудована з хліба, дах у неї з солодкого пирога, а віконця з прозорого цукру. «Ось до неї ми й візьмемося», сказав Гензель, «і влаштуємо собі справжній бенкет. Я покуштую даху, а ти, Гретель, бери собі віконце, воно ж солоденьке». Гензель дотягнувся вгору й відломив собі трошки даху, щоб спробувати, який він на смак, а Гретель підійшла до шибок і давай їх хрумкати.
Тут із хатинки озвався тоненький голосок: «Хрум-хрум, по шматинку, хто там гризе мою хатинку?» Діти відповіли: «Це вітер, вітерець, небесний малець», і, нітрохи не збентежившись, їли собі далі. Гензель, якому дах дуже смакував, відірвав собі великий шмат, а Гретель вийняла з вікна цілу круглу шибку, сіла й ласувала нею досхочу.
Аж тут двері прочинилися, і звідти тихенько вийшла бабця, стара-престара, з ціпком у руці. Гензель і Гретель так страшенно перелякалися, що впустили з рук усе, що тримали. А бабця затрусила головою і промовила: «Ой, любі мої дітки, хто ж це вас сюди привів? Заходьте до хати й залишайтеся в мене, нічого лихого з вами не станеться». Вона взяла обох за руки й повела до своєї хатинки. Там на стіл подали смачну їжу: молоко й млинці з цукром, яблука й горіхи. Потім застелили білосніжною постіллю два гарненькі ліжечка, Гензель і Гретель лягли в них, і їм здавалося, що вони в раю.
Але бабця тільки вдавала таку привітну, а насправді була злою відьмою, яка чатувала на дітей, і хатинку з хліба збудувала лише для того, щоб їх заманювати. Хто з дітей потрапляв їй до рук, того вона вбивала, варила і з'їдала, і тоді в неї було справжнє свято. У відьом червоні очі, і вдалину вони бачать погано, зате нюх у них тонкий, як у звірів, і вони чують, коли наближаються люди. Коли Гензель і Гретель наблизилися до її хатинки, вона єхидно захихотіла й насмішкувато сказала: «Ці вже мої, ці від мене не втечуть».
Рано-вранці, ще до того, як діти прокинулися, відьма вже встала. Коли вона побачила, як мило вони обоє сплять, з повненькими рум'яними щічками, то пробурмотіла собі під ніс: «Оце буде ласий шматочок». Тоді вона схопила Гензеля своєю кістлявою рукою, віднесла в маленький хлівець і замкнула за ґратчастими дверцятами. Хоч як він кричав, нічого йому не допомогло. Потім вона підійшла до Гретель, розбуркала її й гукнула: «Вставай, ледащице, наноси води й навари своєму братові чогось смачненького. Він сидить надворі в хлівці, хай там гладшає. Коли погладшає, я його з'їм». Гретель гірко заплакала, але все було марно: вона мусила робити те, що звеліла зла відьма.
Відтоді бідолашному Гензелеві варили найкращі страви, а Гретель не діставала нічого, крім рачачих панцирів. Щоранку стара підкрадалася до хлівця й гукала: «Гензелю, висунь-но пальці, хочу помацати, чи скоро ти погладшаєш». А Гензель висовував їй маленьку кісточку, і стара, у якої очі були каламутні, не могла її розгледіти. Вона думала, що то Гензелеві пальці, і дивувалася, чому це він ніяк не гладшає.
Минуло чотири тижні, а Гензель так і лишався худим, тож відьму взяло нетерпіння, і вона не захотіла більше чекати. «Гей, Гретель», гукнула вона дівчинці, «ворушися та носи воду. Гладкий там Гензель чи худий, а завтра я його заріжу й зварю». Ой, як же побивалася бідна сестричка, коли носила воду, і як котилися в неї по щоках сльози! «Господи милий, допоможи ж нам», вигукнула вона. «Краще б нас у лісі з'їли дикі звірі, тоді ми хоч померли б разом». «Перестань ревіти», сказала стара, «ніщо тобі не допоможе».
Удосвіта Гретель довелося вийти надвір, почепити казан із водою і розкласти вогонь. «Спершу будемо пекти хліб», сказала стара. «Я вже натопила піч і замісила тісто». І вона підштовхнула бідну Гретель до печі, з якої вже шугало полум'я. «Залазь усередину», сказала відьма, «і подивися, чи добре натоплено, щоб ми могли посадити хліб». Бо відьма хотіла, щойно Гретель опиниться всередині, зачинити піч, щоб дівчинка там спеклася, а тоді з'їсти й її.
Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала: «Я не знаю, як це зробити. Як мені туди залізти?» «Дурна ти гуско», сказала стара, «отвір досить великий, бачиш, я й сама туди влізла б». Вона підлізла ближче й устромила голову в піч. Тоді Гретель так її штовхнула, що відьма влетіла глибоко всередину, а Гретель зачинила залізні дверцята й засунула засув. А Гретель утекла, і безбожна відьма вже ніколи не вийшла з печі.
Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала: «Я не знаю, як це зробити. Як мені туди залізти?» «Дурна ти гуско», сказала стара, «отвір досить великий, бачиш, я й сама туди влізла б». Вона підлізла ближче й устромила голову в піч. Тоді Гретель так її штовхнула, що відьма влетіла глибоко всередину, а Гретель зачинила залізні дверцята й засунула засув. У-у-у! Як же моторошно завила відьма, аж мороз ішов поза шкірою! А Гретель утекла, і безбожна відьма жалюгідно згоріла.
Гретель же щодуху побігла просто до Гензеля, відчинила його хлівець і гукнула: «Гензелю, ми врятовані, стара відьма мертва!» І Гензель вилетів звідти, мов пташка з клітки, коли їй відчинять дверцята. Ох, як же вони раділи, як кидалися одне одному на шию, як стрибали довкола й цілувалися! А що боятися їм уже не було чого, то вони зайшли до відьминої хати, а там у всіх кутках стояли скрині з перлами й коштовним камінням. «Ці ще кращі за камінці», сказав Гензель і напхав у кишені, скільки влізло, а Гретель сказала: «Я теж хочу щось принести додому», і насипала собі повний фартушок.
«А тепер ходімо звідси», сказав Гензель, «щоб вибратися з відьминого лісу». Але, пройшовши кілька годин, вони вийшли до великої води. «Нам не перебратися на той бік», сказав Гензель. «Я не бачу ні кладки, ні мосту». «І човника тут теж немає», відповіла Гретель, «але он пливе біла качка. Якщо я її попрошу, вона допоможе нам переправитися». І вона гукнула: «Качечко, качечко, ось Гретель і Гензель стоять. Ні кладки нема, ні містка, візьми нас на білу спинку, будь ласка!»
Качечка й справді підпливла, Гензель сів на неї і покликав сестричку сісти поруч. «Ні», відповіла Гретель, «качечці буде надто важко. Хай вона перевезе нас по черзі». Так добра пташка й зробила, а коли діти щасливо опинилися на тому березі й пройшли ще трохи, ліс здавався їм усе знайомішим і знайомішим, аж нарешті вони здалеку побачили батькову хату.
Тут вони кинулися бігти, влетіли до хати й повисли батькові на шиї. Відтоді, як батько покинув дітей у лісі, він не мав жодної радісної години, а жінка тим часом померла. Гретель витрусила свій фартушок, аж перли й коштовне каміння застрибали по всій хаті, а Гензель докидав до них із кишені пригорщу за пригорщею. І настав кінець усім журбам, і зажили вони втрьох у щасті та радості. Ось і моїй казці кінець, а он біжить мишка навпростець: хто її впіймає, той пошиє собі з неї велику-превелику хутряну шапку.
Бачиш помилку в цій казці? Повідом нам.
