Крихітний Хлопчик-мізинчик, наймолодший із семи братів, говорить мало, зате багато чує, і його кмітливість знадобиться всім сімом, коли вони заблукають у лісі й опиняться в домі людожера. Казка Шарля Перро, перекладена з французького оригіналу.
Шарль Перро · 22 хв · читає Катерина
Хлопчик-мізинчик: текст казки
Шарль Перро (1697). Перекладено з французького оригіналу «Le Petit Poucet».
Жили-були собі лісоруб і його дружина, і було в них семеро дітей, самі хлопчики. Найстаршому було лише десять років, а наймолодшому тільки сім. Хтось, мабуть, здивується, як це лісоруб устиг мати стільки дітей за такий короткий час. А річ у тім, що його дружина була дуже моторна і народжувала не менше ніж по двоє за раз. Жили вони дуже бідно, і семеро дітей були для них великим тягарем, бо жоден із них іще не міг сам заробити собі на хліб. А ще їх засмучувало те, що наймолодший був дуже кволенький і не промовляв ані слова. Батьки вважали це дурістю, хоча насправді це свідчило про його розум. Він був зовсім маленький, а коли народився, то був не більший за мізинчик, тому його й назвали Хлопчиком-мізинчиком.
Цей бідолашний хлопчик був у домі за цапа-відбувайла, і в усьому завжди винним робили його. Проте він був найкмітливіший і найрозважливіший з-поміж усіх братів, і хоч говорив мало, зате багато слухав. Настав дуже тяжкий рік, і голод був такий великий, що ці бідні люди вирішили позбутися своїх дітей.
Одного вечора, коли діти вже лежали в ліжках, а лісоруб сидів із дружиною біля вогню, він сказав їй, а серце йому краялося від болю: «Ти ж сама бачиш, що нам уже нічим годувати наших дітей. Я не зможу дивитися, як вони вмирають з голоду в мене на очах, тому вирішив завтра завести їх у ліс і там загубити. Це буде зовсім легко: поки вони збиратимуть хмиз, ми просто втечемо, і вони нас навіть не побачать».
«Ах!» вигукнула дружина лісоруба. «Невже ти сам зміг би завести своїх рідних дітей у ліс і там їх загубити?» Чоловік марно пояснював їй, у якій страшній бідності вони живуть: вона не могла на це погодитися. Вона була бідна, але ж вона була їхньою матір'ю. Та коли подумала, яке горе буде для неї дивитися, як вони вмирають з голоду, то все-таки погодилася і, плачучи, пішла спати.
Хлопчик-мізинчик почув усе, що вони говорили. Ще з ліжка він зрозумів, що батьки радяться про щось важливе, тихенько встав і прослизнув під батьків ослінчик, щоб підслухати їх і щоб ніхто його не побачив. Потім він знову ліг, але до ранку так і не заснув, бо все думав, що йому робити. Він підвівся вдосвіта, пішов на берег струмка, напхав кишені дрібними білими камінцями і повернувся додому.
Вирушили в дорогу, і Хлопчик-мізинчик нічого не сказав братам про те, що знав. Вони зайшли в такий густий ліс, що за десять кроків один одного не було видно. Лісоруб почав рубати дрова, а діти збирати гілочки на в'язанки хмизу. Батько й мати, бачачи, що діти взялися до роботи, непомітно відходили від них усе далі, а тоді раптом утекли вузенькою стежкою, що звертала вбік. Коли діти побачили, що лишилися самі, вони почали щосили кричати й плакати.
Хлопчик-мізинчик не заважав їм кричати, бо добре знав, як повернутися додому: дорогою він кидав на стежку білі камінці, які мав у кишенях. Тож він сказав їм: «Не бійтеся, братики. Батько з матір'ю покинули нас тут, але я неодмінно приведу вас додому. Ідіть тільки за мною». Вони пішли за ним, і він довів їх до самої хати тією ж дорогою, якою вони прийшли до лісу. Спершу вони не наважилися ввійти, а всі притулилися до дверей, щоб послухати, про що говорять батько й мати.
Саме тієї хвилини, коли лісоруб із дружиною повернулися додому, сільський пан прислав їм десять срібних монет. Він уже давно був винен їм ці гроші, і вони вже й не сподівалися їх отримати. Це повернуло їх до життя, бо бідолахи помирали з голоду. Лісоруб одразу послав дружину до м'ясника. А що вона вже давно нічого не їла, то купила м'яса втричі більше, ніж треба на вечерю для двох.
Коли вони наїлися, дружина лісоруба сказала: «Ох, де ж тепер наші бідні діти? Як би вони поласували тим, що в нас лишилося! Але ж це ти, Гійоме, захотів їх загубити. Я ж казала, що ми ще пожалкуємо. Що вони тепер роблять у тому лісі? Ох, Боже мій, може, їх уже з'їли вовки! Безсердечний ти, що отак загубив своїх дітей».
Зрештою лісоруб утратив терпець, бо вона вже разів двадцять повторила, що вони пожалкують і що вона ж казала. Він пригрозив, що поб'є її, якщо вона не замовкне. І не те щоб лісоруб засмутився менше за дружину, може, навіть дужче за неї. Але вона йому вже всі вуха продзижчала, а він був такий, як багато інших людей: вони дуже люблять жінок, які говорять слушно, але терпіти не можуть тих, що весь час нагадують, як слушно вони казали.
Дружина лісоруба вся заливалася сльозами: «Ох, де ж тепер мої діти, мої бідні діти?» Одного разу вона сказала це так голосно, що діти, які стояли під дверима, почули її і закричали всі разом: «Ми тут, ми тут!» Вона щодуху кинулася відчиняти їм двері і, обіймаючи їх, сказала: «Як же я рада знову вас бачити, мої любі діточки! Ви, мабуть, дуже втомилися і страшенно зголодніли. А ти, П'єро, який же ти замурзаний, ходи-но сюди, я тебе вмию».
П'єро був її найстаршим сином, і вона любила його більше за всіх інших, бо він був трохи рудуватий, а вона й сама була трохи руда. Вони сіли до столу і їли з таким апетитом, що батькові й матері аж мило було дивитися, а діти розповідали, як страшно їм було в лісі, і майже весь час говорили всі разом. Ці добрі люди не могли натішитися, що діти знову з ними, і ця радість тривала, поки не скінчилися ті десять срібних монет. Та коли гроші розійшлися, батьки знову впали в давній смуток і вирішили ще раз загубити дітей, а щоб цього разу вже не схибити, завести їх набагато далі, ніж першого разу.
Але вони не змогли поговорити про це так тихо, щоб їх не почув Хлопчик-мізинчик. Він вирішив викрутитися так само, як і минулого разу. Та хоч він підвівся раненько, щоб назбирати камінців, нічого з того не вийшло, бо двері хати були замкнені на два оберти ключа. Він не знав, що робити, але коли мати дала кожному з дітей по шматку хліба на сніданок, йому спало на думку, що замість камінців можна скористатися хлібом і кидати крихти вздовж дороги, якою вони йтимуть. Тож він сховав свій хліб у кишеню.
Батько й мати завели їх у найгустішу й найтемнішу частину лісу, а щойно дійшли туди, звернули на бічну стежку й покинули їх там. Хлопчик-мізинчик не дуже цим журився, бо думав, що легко знайде дорогу за хлібними крихтами, які розсипав скрізь, де йшов. Та як же він здивувався, коли не зміг знайти жодної крихти: прилетіли пташки й усе склювали.
Тож діти дуже зажурилися, бо що далі вони йшли, то більше блукали й заходили все глибше в ліс. Настала ніч, і знявся сильний вітер, що наганяв на них жахливий страх. Їм здавалося, що з усіх боків чути тільки виття вовків, які йдуть до них, щоб їх з'їсти. Вони майже не наважувалися заговорити один до одного чи повернути голову. Потім полила злива і промочила їх до нитки. На кожному кроці вони посковзувалися й падали в багнюку, а підводилися з неї всі в болоті й не знали, куди подіти руки.
Хлопчик-мізинчик видерся на самий вершечок дерева, щоб подивитися, чи не видно чого-небудь. Він роззирнувся на всі боки і побачив маленький вогник, наче від свічки, але дуже далеко, аж за лісом. Він зліз із дерева, а коли опинився на землі, то вже нічого не бачив, і це його дуже засмутило. Проте коли він трохи пройшов із братами в той бік, де бачив світло, то, виходячи з лісу, знову його побачив. Нарешті вони дісталися до хати, де горіла та свічка, хоч і натерпілися страху, бо часто губили вогник з очей, а це траплялося щоразу, коли вони спускалися в якусь улоговину.
Вони постукали в двері, і їм відчинила якась добра жінка. Вона спитала, чого вони хочуть. Хлопчик-мізинчик сказав, що вони бідні діти, які заблукали в лісі, і просять, щоб їх із милосердя пустили переночувати. Жінка, побачивши, які вони всі гарненькі, заплакала й сказала їм: «Ох, бідні мої діточки, куди ж це ви потрапили? Чи знаєте ви, що це дім людожера, який їсть маленьких дітей?»
«Ох, пані», відповів їй Хлопчик-мізинчик, який тремтів усім тілом, так само як і його брати, «що ж нам робити? Якщо ви не пустите нас до себе, то вовки в лісі цієї ночі нас неодмінно з'їдять. А коли так, то краще вже нехай нас з'їсть пан господар. Може, він над нами змилується, якщо ви його попросите».
Дружина людожера подумала, що зможе сховати їх від чоловіка до завтрашнього ранку, тож пустила їх до хати й повела погрітися біля доброго вогню, бо там на рожні пікся цілий баран людожерові на вечерю. Ледве вони почали зігріватися, як почули три чи чотири гучні удари в двері: це повертався людожер. Дружина миттю сховала їх під ліжко й пішла відчиняти. Людожер насамперед спитав, чи готова вечеря і чи наточили вина, і зразу ж сів до столу. Баран був іще зовсім сирий і закривавлений, але від цього здався йому тільки смачнішим.
Він принюхувався праворуч і ліворуч і казав, що чує запах свіжого м'яса. «Мабуть», сказала йому дружина, «це ви чуєте запах теляти, яке я щойно приготувала». «Я чую запах свіжого м'яса, кажу тобі ще раз», відказав людожер, скоса глянувши на дружину, «і тут щось таке діється, чого я не розумію». Сказавши це, він устав з-за столу й пішов просто до ліжка. «Ага!» сказав він. «То он як ти хочеш мене обдурити, клята жінко! Сам не знаю, що мене стримує, щоб не з'їсти й тебе. Твоє щастя, що ти стара шкапа. Оце так дичина, і якраз вчасно: буде чим пригостити трьох моїх друзів-людожерів, які мають завітати до мене цими днями».
Він повитягав їх з-під ліжка одного за одним. Бідолашні діти впали на коліна й благали пощади, але потрапили до найлютішого з усіх людожерів. Той і не думав їх жаліти, а вже пожирав їх очима і казав дружині, що з них будуть ласі шматочки, коли вона приготує до них добру підливу. Він пішов по великого ножа і, наближаючись до бідних дітей, гострив його на довгому камені, який тримав у лівій руці. Він уже схопив одного з них, коли дружина сказала йому: «Що це ви надумали робити так пізно? Хіба вам не вистачить часу завтра вранці?»
«Мовчи», відказав людожер, «так до ранку вони ще м'якшими стануть». «Але ж у вас іще стільки м'яса», не вгавала дружина, «ось теля, два барани і пів свині». «Твоя правда», сказав людожер, «нагодуй їх добре, щоб не схудли, і поклади спати». Добра жінка дуже зраділа і принесла їм ситну вечерю, але вони не змогли нічого з'їсти, такі були налякані. А людожер знову взявся пити, радіючи, що матиме чим так добре пригостити друзів. Він випив на дюжину чарок більше, ніж зазвичай, тож у голові в нього трохи зашуміло, і йому довелося піти спати.
Людожер мав сімох доньок, які були ще зовсім малі. У цих маленьких людожерок був дуже гарний рум'янець, бо вони, як і батько, їли свіже м'ясо. Але очі в них були маленькі, сірі й зовсім круглі, носи гачкуваті, а роти дуже великі, з довгими, дуже гострими зубами, що стирчали далеко один від одного. Вони ще не були дуже злі, але подавали великі надії, бо вже кусали маленьких дітей, щоб посмоктати з них кров. Їх рано поклали спати, і всі сім лежали в одному великому ліжку, а на голові в кожної була золота корона.
У тій самій кімнаті стояло ще одне ліжко, такої самої величини. Саме в нього дружина людожера поклала спати сімох хлопчиків, а тоді й сама пішла лягати біля чоловіка. Хлопчик-мізинчик помітив, що доньки людожера мають на головах золоті корони. Він боявся, що людожер іще пошкодує, що не зарізав їх того ж вечора, тож серед ночі встав, узяв шапочки своїх братів і свою, тихесенько підійшов до сімох людожерових доньок, зняв з їхніх голів золоті корони й понадягав їм шапочки. А корони він надів на голови братам і собі, щоб людожер подумав, ніби це його доньки, а своїх доньок мав за хлопчиків, яких хотів зарізати.
Усе вийшло так, як він і передбачав. Людожер прокинувся близько опівночі й пожалкував, що відклав на завтра те, що міг би зробити ще ввечері. Тож він рвучко схопився з ліжка і взяв свого великого ножа. «Ходімо подивимося», сказав він, «як там наші малі шибеники. Нема чого зволікати». Він навпомацки піднявся до кімнати своїх доньок і підійшов до ліжка, в якому лежали хлопчики. Усі вони спали, крім Хлопчика-мізинчика, який дуже злякався, коли відчув, як рука людожера мацає йому голову, так само як перед тим мацала голови всіх його братів.
Людожер намацав золоті корони. «Ну й ну», сказав він, «гарних би я тут справ наробив. Видно, я вчора ввечері забагато випив». Потім він підійшов до ліжка своїх доньок і намацав хлопчачі шапочки. «Ага, ось вони», сказав він, «наші молодці! А тепер сміливо до діла». І з цими словами він, не вагаючись, замкнув усіх сімох своїх доньок у льоху. Дуже задоволений такою роботою, він повернувся до дружини й знову ліг спати.
Людожер намацав золоті корони. «Ну й ну», сказав він, «гарних би я тут справ наробив. Видно, я вчора ввечері забагато випив». Потім він підійшов до ліжка своїх доньок і намацав хлопчачі шапочки. «Ага, ось вони», сказав він, «наші молодці! А тепер сміливо до діла». І з цими словами він, не вагаючись, перерізав горло всім сімом своїм донькам. Дуже задоволений такою роботою, він повернувся до дружини й знову ліг спати.
Щойно Хлопчик-мізинчик почув, що людожер хропе, він розбудив братів і звелів їм хутенько одягтися й іти за ним. Вони тихенько спустилися в сад і перестрибнули через мур. Майже всю ніч вони бігли, увесь час тремтячи від страху й не знаючи, куди біжать.
Прокинувшись, людожер сказав дружині: «Піди нагору й приготуй тих учорашніх шибеників». Дружина людожера дуже здивувалася, що чоловік такий добрий. Вона й гадки не мала, як саме він хоче, щоб вона їх приготувала, і думала, що він велить їй їх одягнути. Тож вона піднялася нагору і як же здивувалася, коли не побачила в ліжку своїх сімох доньок. Спершу вона зомліла, бо це перше, що спадає на думку майже всім жінкам у таких випадках.
Прокинувшись, людожер сказав дружині: «Піди нагору й приготуй тих учорашніх шибеників». Дружина людожера дуже здивувалася, що чоловік такий добрий. Вона й гадки не мала, як саме він хоче, щоб вона їх приготувала, і думала, що він велить їй їх одягнути. Тож вона піднялася нагору і як же вжахнулася, коли побачила своїх сімох доньок зарізаних, у калюжі крові. Спершу вона зомліла, бо це перше, що спадає на думку майже всім жінкам у таких випадках.
Людожер, боячись, що дружина надто довго порається з роботою, яку він їй доручив, піднявся нагору, щоб їй допомогти. Він здивувався не менше за дружину, коли це побачив. «Ох, що ж я накоїв!» закричав він. «Вони мені за це заплатять, ці негідники, і то негайно!» Він одразу хлюпнув дружині просто в ніс цілий горщик води і привів її до тями. «Дай мені швидше мої семимильні чоботи», сказав він їй, «щоб я міг їх наздогнати».
Людожер, боячись, що дружина надто довго порається з роботою, яку він їй доручив, піднявся нагору, щоб їй допомогти. Він здивувався не менше за дружину, коли побачив це страхітливе видовище. «Ох, що ж я накоїв!» закричав він. «Вони мені за це заплатять, ці негідники, і то негайно!» Він одразу хлюпнув дружині просто в ніс цілий горщик води і привів її до тями. «Дай мені швидше мої семимильні чоботи», сказав він їй, «щоб я міг їх наздогнати».
Він вирушив у погоню і довго бігав далеко на всі боки, аж нарешті вийшов на дорогу, якою йшли бідолашні діти. Вони були вже за сто кроків від батьківської хати. Діти побачили, як людожер переступає з гори на гору й переходить річки так легко, наче це найменші струмочки. Хлопчик-мізинчик помітив неподалік порожнисту скелю, сховав у ній своїх шістьох братів і сам туди втиснувся, весь час пильнуючи, куди подінеться людожер.
Людожер дуже втомився від довгої дороги, яку пройшов даремно, бо семимильні чоботи страшенно виснажують того, хто їх носить. Тож він захотів відпочити і випадково сів якраз на ту скелю, де сховалися хлопчики. А що сил у нього вже зовсім не лишилося, то він трохи перепочив, а тоді заснув і почав хропти так жахливо, що бідолашні діти перелякалися не менше, ніж тоді, коли він тримав свого великого ножа, щоб перерізати їм горло. Хлопчик-мізинчик боявся менше. Він сказав братам якнайшвидше бігти додому, поки людожер міцно спить, і не хвилюватися за нього. Брати послухалися його поради й мерщій дісталися додому.
Хлопчик-мізинчик підкрався до людожера, обережно стягнув із нього чоботи й одразу взув їх. Чоботи були дуже великі й дуже широкі, але вони були чарівні й уміли більшати й меншати по нозі того, хто їх узував. Тож вони так добре сіли йому на ноги, наче їх пошили саме для нього. Він вирушив просто до людожерової хати й застав там дружину людожера, яка плакала біля льоху, де були замкнені її доньки.
Хлопчик-мізинчик підкрався до людожера, обережно стягнув із нього чоботи й одразу взув їх. Чоботи були дуже великі й дуже широкі, але вони були чарівні й уміли більшати й меншати по нозі того, хто їх узував. Тож вони так добре сіли йому на ноги, наче їх пошили саме для нього. Він вирушив просто до людожерової хати й застав там дружину людожера, яка плакала над своїми зарізаними доньками.
«Ваш чоловік», сказав їй Хлопчик-мізинчик, «у великій небезпеці. Його схопила зграя розбійників, і вони поклялися вбити його, якщо він не віддасть їм усе своє золото і все срібло. Коли вони приставили йому кинджал до горла, він побачив мене і попросив, щоб я прибіг до вас, розповів, у якій він біді, і передав, щоб ви віддали мені все, що в нього є цінного, нічого собі не лишаючи, бо інакше вони вб'ють його без жалю. А що справа дуже нагальна, він звелів мені взяти його семимильні чоботи, ось вони, щоб я поспішив, а ще щоб ви не подумали, що я якийсь ошуканець».
Добра жінка дуже злякалася і зараз же віддала йому все, що мала, бо цей людожер, хоч і їв маленьких дітей, був усе ж таки дуже добрим чоловіком. Тож Хлопчик-мізинчик, навантажений усіма людожеровими багатствами, повернувся до батьківської хати, де його зустріли з великою радістю.
Але чимало людей не згодні з цією останньою подробицею і запевняють, що Хлопчик-мізинчик ніколи людожера не обкрадав. Мовляв, семимильні чоботи він таки забрав у нього без жодних докорів сумління, бо людожер узувався в них лише для того, щоб ганятися за маленькими дітьми. Ці люди запевняють, що знають це напевно, бо самі навіть їли й пили в хаті лісоруба. Вони розповідають, що коли Хлопчик-мізинчик узув людожерові чоботи, то подався до королівського двору, бо знав, що там дуже тривожаться за військо, яке стояло за двісті миль звідти, і за те, чим скінчилася битва, яку воно вело.
Він пішов, як кажуть, до короля і сказав йому, що, коли король бажає, він принесе йому вісті від війська ще до кінця дня. Король пообіцяв йому багато грошей, якщо це йому вдасться. Хлопчик-мізинчик приніс вісті того ж таки вечора. А що після цієї першої подорожі про нього пішла слава, він заробляв скільки хотів: король дуже щедро платив йому за те, що він носив його накази до війська, а безліч дам давали йому все, чого він тільки бажав, за вісті від їхніх коханих, і на цьому він заробляв найбільше.
Траплялися й жінки, які передавали через нього листи своїм чоловікам, але платили йому так скупо і так мало, що він навіть не брав до уваги того, що на цьому заробляв. Якийсь час він був гінцем і нажив чималий статок, а тоді повернувся до батька. Неможливо й уявити, як усі зраділи, коли знову його побачили. Усій своїй родині він дав достаток. Батькові й братам він купив нові, щойно засновані посади і так влаштував їх усіх у житті, а заодно й сам здобув прихильність при дворі.
Бачиш помилку в цій казці? Повідом нам.
