Третя частина великої казки Андерсена: добрий ворон допомагає маленькій Герді потрапити до палацу принца й принцеси, а в темному лісі вона зустрічає дику й уперту маленьку розбійницю та північного оленя Бе. Перекладено з данського оригіналу.
Ганс Крістіан Андерсен · 26 хв · читає Катерина
Снігова королева: усі частини
Снігова королева, частина третя: текст казки
Ганс Крістіан Андерсен (1844). Перекладено з данського оригіналу «Sneedronningen».
Історія четверта. Принц і принцеса.
Герді знову довелося відпочити. Аж ось просто навпроти того місця, де вона сиділа, застрибав по снігу великий ворон. Він уже давно сидів там, дивився на неї і похитував головою, а тепер сказав: «Кар! Кар! Добр-день! Добр-день!» Краще він сказати не вмів, але він бажав маленькій дівчинці тільки добра і спитав, куди це вона йде сама-самісінька в широкий світ. Те слово «сама» Герда зрозуміла дуже добре і відчула, як багато в ньому криється. І вона розповіла воронові все своє життя і все, що з нею сталося, і спитала, чи не бачив він Кая.
І ворон дуже задумливо кивнув і сказав: «Може, й так! Може, й так!»
«Що, ти так думаєш?» вигукнула маленька дівчинка і мало не задушила ворона, так палко вона його цілувала.
«Розумно, розумно!» сказав ворон. «Здається, я знаю, здається, це може бути маленький Кай! Але тепер він, мабуть, забув тебе заради принцеси!»
«Він живе в принцеси?» спитала Герда.
«Так, слухай», сказав ворон, «але мені так важко говорити твоєю мовою. Якби ти розуміла воронячу мову, я розповів би краще!»
«Ні, я її не вчила», сказала Герда, «а от бабуся її знала, а ще знала тарабарську мову. Якби ж то я її вивчила!»
«Нічого!» сказав ворон. «Я розповім, як зумію, але вийде все одно погано». І тоді він розповів усе, що знав.
«У цьому королівстві, де ми з тобою сидимо, живе принцеса, страшенно розумна. Та вона й прочитала всі газети, які тільки є на світі, і знову їх забула, отака вона розумна. Нещодавно сидить вона на троні, а це не так уже й весело, як кажуть, і раптом починає наспівувати пісеньку, якраз оту: а чом би мені не вийти заміж! І тут вона вирішує, що в цьому щось є, і от захотілося їй вийти заміж. Але чоловіка вона хотіла такого, що вміє відповісти, коли до нього звертаються, а не такого, що тільки стоїть і має поважний вигляд, бо це так нудно.
«Тоді вона звеліла барабанним боєм скликати всіх придворних дам, і коли ті почули, чого вона хоче, то дуже втішилися. Оце їм до вподоби, казали вони, бо вони й самі нещодавно про таке думали! Можеш мені повірити, кожне моє слово щира правда!» сказав ворон. «У мене є ручна наречена, яка вільно ходить по палацу, і вона мені все розповіла!»
Його наречена, звісно, теж була вороною, бо свій свого шукає, і ворон завжди обере собі ворону.
«Газети одразу вийшли з облямівкою із сердечок і з першими літерами імені принцеси. У них можна було прочитати, що кожен гарний на вигляд юнак може прийти до палацу й поговорити з принцесою, і того, хто говоритиме так, ніби він там як удома, і говоритиме найкраще, принцеса візьме собі за чоловіка! Так, так!» сказав ворон. «Можеш мені повірити, це така ж правда, як те, що я тут сиджу. Люди сунули натовпами, була тиснява й біганина, але нічого не вийшло ні першого, ні другого дня.
«Усі вони чудово говорили, поки були надворі, на вулиці. Та щойно вони проходили крізь палацову браму і бачили варту в сріблі, а вгорі на сходах лакеїв у золоті та великі освітлені зали, то геть губилися. А коли стояли перед троном, на якому сиділа принцеса, то не знали, що сказати, і тільки повторювали останнє слово, яке сказала вона, а їй зовсім не хотілося чути його вдруге. Наче люди там, усередині, наковталися нюхального тютюну й поринули в дрімоту, аж поки знову не опинялися на вулиці. О, тоді вони вміли базікати!
«Стояла черга від самої міської брами аж до палацу. Я й сам ходив подивитися!» сказав ворон. «Вони були й голодні, й спраглі, але в палаці їм не дали навіть склянки літеплої води. Щоправда, дехто з найхитріших прихопив із собою хліба з маслом, але з сусідом вони не ділилися. Вони собі думали: нехай він має голодний вигляд, тоді принцеса його не візьме!»
«Але Кай, маленький Кай?» спитала Герда. «Коли ж він прийшов? Він був серед тих людей?»
«Зачекай! Зачекай! Ми вже якраз до нього дійшли! Це було третього дня. Аж ось приходить невеличкий хлопчина, без коня й без карети, і бадьоро крокує просто до палацу. Очі в нього сяяли, як у тебе, волосся в нього було гарне, довге, але одяг бідний!»
«То був Кай!» радісно вигукнула Герда. «Ой, то я його знайшла!» І вона заплескала в долоні.
«У нього за плечима був маленький ранець!» сказав ворон.
«Ні, то, мабуть, були його санчата», сказала Герда, «бо він пішов із санчатами!»
«Може, й так!» сказав ворон. «Я не придивлявся так пильно! Але я знаю від своєї ручної нареченої, що коли він пройшов крізь палацову браму і побачив гвардію в сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, то анітрохи не розгубився. Він кивнув їм і сказав, що стояти на сходах, мабуть, нудно, тож він краще зайде всередину! Там зали сяяли вогнями. Таємні радники і ясновельможні пани ходили босоніж і носили золоті таці, тут кожному стало б урочисто на душі! Чоботи в нього рипіли страшенно голосно, але він анітрохи не злякався!»
«Це точно Кай!» сказала Герда. «Я знаю, у нього були нові чоботи, я чула, як вони рипіли в бабусиній кімнаті!»
«Так, рипіти вони рипіли!» сказав ворон. «І сміливо підійшов він просто до принцеси, яка сиділа на перлині завбільшки з колесо прядки. А довкола стояли всі придворні дами зі своїми служницями і служницями служниць, і всі кавалери зі своїми слугами і слугами слуг, які й собі тримають хлопчика на побігеньках. І що ближче вони стояли до дверей, то гордовитіший мали вигляд. На хлопчика слуг слуг, що завжди ходить у капцях, ледве можна глянути, так гордо він стоїть у дверях!»
«Оце, мабуть, моторошно!» сказала маленька Герда. «І Кай усе ж таки здобув принцесу!»
«Якби я не був вороном, то сам би її взяв, хоч я й заручений. Кажуть, він говорив так само гарно, як я, коли розмовляю воронячою мовою, це я знаю від своєї ручної нареченої. Він був сміливий і милий. Він зовсім не прийшов свататися, а прийшов тільки послухати, яка принцеса розумна. І її розум йому сподобався, а він сподобався їй!»
«Так, звісно! То був Кай!» сказала Герда. «Він був такий розумний, він умів лічити в умі, навіть із дробами! Ой, а ти не відведеш мене до палацу?»
«Так, легко сказати!» сказав ворон. «Але як це зробити? Я поговорю про це зі своєю ручною нареченою, вона, мабуть, щось нам порадить. Бо мушу тобі сказати: такій маленькій дівчинці, як ти, ніколи не дозволять увійти туди як годиться!»
«Ще й як дозволять!» сказала Герда. «Коли Кай почує, що я тут, він одразу вийде й забере мене!»
«Чекай на мене отам, біля перелазу!» сказав ворон, похитав головою і полетів.
Ворон повернувся тільки тоді, коли вже зовсім стемніло. «Кар! Кар!» сказав він. «Вона тобі щиро кланяється! А ось тобі маленька булочка, вона взяла її на кухні. Там хліба вдосталь, а ти ж, мабуть, голодна! Ти ніяк не можеш увійти до палацу, ти ж боса. Варта в сріблі й лакеї в золоті цього не дозволять. Але не плач, ти все одно туди потрапиш. Моя наречена знає маленькі задні сходи, що ведуть до спальні, і знає, де взяти ключ!»
І вони пішли в сад, у велику алею, де листя опадало листок за листком, а коли в палаці погасли вогні, один за одним, ворон повів маленьку Герду до задніх дверей, що стояли прочинені.
Ох, як калатало Гердине серце від страху й нетерпіння! Їй здавалося, ніби вона збирається вчинити щось погане, а вона ж хотіла тільки дізнатися, чи це маленький Кай. Так, це мав бути він! Вона так жваво уявляла його розумні очі, його довге волосся. Вона ніби наяву бачила, як він усміхається, так само як тоді, коли вони сиділи вдома під трояндами. Він, певно, зрадіє, коли її побачить, почує, який довгий шлях вона пройшла заради нього, дізнається, як сумували всі вдома, коли він не повернувся. Ох, то був і страх, і радість!
Тепер вони були на сходах. На шафі горіла маленька лампа. Посеред підлоги стояла ручна ворона, крутила головою на всі боки і роздивлялася Герду, а Герда присіла в реверансі, як навчила її бабуся.
«Мій наречений розповідав про вас так гарно, моя маленька панночко», сказала ручна ворона. «Ваша біографія, як то кажуть, теж дуже зворушлива! Чи не візьмете ви лампу? Тоді я піду попереду. Ми підемо отут, просто, бо тут ми нікого не зустрінемо!»
«Мені здається, хтось іде просто за нами!» сказала Герда. І повз неї щось прошелестіло. То були ніби тіні на стіні: коні з розвіяними гривами й тонкими ногами, маленькі мисливці, пани й пані верхи.
«Це лише сни!» сказала ворона. «Вони приходять і забирають думки їхніх високостей на полювання. Це й добре, так ви зможете краще роздивитися їх у ліжку. Але сподіваюся, що коли ви здобудете шану й почесті, то покажете вдячне серце!»
«Та це ж само собою зрозуміло!» сказав лісовий ворон.
Тепер вони ввійшли до першої зали. Вона була оббита рожевим атласом, а по стінах тяглися штучні квіти. Тут повз них уже пролітали сни, але мчали так швидко, що Герда не встигла побачити їхніх високостей. Кожна зала була розкішніша за попередню, так, тут справді можна було розгубитися! І ось вони опинилися в спальні.
Стеля тут була схожа на велику пальму з листям зі скла, з дорогоцінного скла. Посеред кімнати на товстому золотому стеблі висіли два ліжка, і кожне було схоже на лілію. Одне було біле, і в ньому спала принцеса. Друге було червоне, і саме в ньому Герда мала шукати маленького Кая. Вона відхилила одну з червоних пелюсток і побачила смагляву потилицю. Ох, це ж Кай! Вона голосно покликала його на ім'я і піднесла до нього лампу. Сни верхи знову з шумом увірвалися до кімнати. Він прокинувся, повернув голову, і це був не маленький Кай.
Принц був схожий на нього тільки потилицею, але був молодий і гарний. А з білого ліжка-лілії визирнула принцеса і спитала, що сталося. Тоді маленька Герда заплакала і розповіла всю свою історію і все, що ворон і ворона для неї зробили.
«Ой ти ж бідолашко!» сказали принц і принцеса. Вони похвалили ворона й ворону і сказали, що зовсім на них не сердяться, але більше так робити не можна. А тим часом обоє птахів мали дістати нагороду.
«Хочете літати на волі?» спитала принцеса. «Чи, може, хочете постійну посаду придворних ворон з усім, що лишається на кухні?»
І обоє птахів уклонилися і попросили постійну посаду, бо думали про свою старість. «Як добре мати дещо на чорний день», казали вони, як у них заведено говорити.
І принц устав зі свого ліжка і дав Герді в ньому поспати, а більше він нічого зробити не міг. Вона склала свої маленькі руки і подумала: «Які ж добрі люди й тварини!» А тоді заплющила очі і заснула так солодко. Усі сни знову прилетіли до неї, і тепер вони були схожі на Божих ангелів. Вони тягли маленькі санчата, а на санчатах сидів Кай і кивав їй. Але все це був тільки сон, і тому все й зникло, щойно вона прокинулася.
Наступного дня її з голови до п'ят убрали в шовк і оксамит. Їй запропонували залишитися в палаці й жити собі щасливо, але вона попросила тільки маленький візок, запряжений конем, і пару маленьких чобітків, щоб знову поїхати в широкий світ і знайти Кая.
І вона дістала і чобітки, і муфту. Її так гарно вбрали, а коли вона зібралася їхати, біля дверей уже стояла нова карета з щирого золота. На ній, мов зірка, сяяв герб принца й принцеси. Кучер, слуги й передові вершники, бо були там і передові вершники, сиділи в золотих коронах. Принц і принцеса самі посадили її в карету і побажали їй щастя.
Лісовий ворон, який тепер уже одружився, проводжав її перші три милі. Він сидів поруч із нею, бо не міг терпіти їзди задом наперед. А ворона стояла біля воріт і махала крильми. Вона з ними не поїхала, бо в неї боліла голова відтоді, як вона дістала постійну посаду і забагато їла. Усередині карета була викладена цукровими крендельками, а в сидінні лежали фрукти й медяники.
«Прощавай! Прощавай!» гукали принц і принцеса. І маленька Герда плакала, і ворон плакав. Так минули перші милі. Тоді й ворон попрощався, і то було найтяжче прощання. Він злетів на дерево і махав своїми чорними крильми, доки міг бачити карету, що сяяла, як ясне сонце.
Історія п'ята. Маленька розбійниця.
Вони їхали крізь темний ліс, але карета сяяла, як смолоскип. Розбійникам аж очі різало, вони не могли цього стерпіти.
«Золото! Золото!» закричали вони, кинулися вперед, схопили коней, прогнали маленьких вершників, кучера й слуг, а тоді витягли маленьку Герду з карети.
«Золото! Золото!» закричали вони, кинулися вперед, схопили коней, повбивали маленьких вершників, кучера й слуг, а тоді витягли маленьку Герду з карети.
«Вона пухкенька, вона гарненька, її відгодовували горіховими ядерцями!» сказала стара розбійниця, у якої була довга цупка борода і брови, що звисали аж на очі. «Вона не гірша за ситеньке ягнятко! Ну, вона в мене казани чиститиме!» І вона витягла свого блискучого ножа, і він виблискував так, що аж страшно було.
«Вона пухкенька, вона гарненька, її відгодовували горіховими ядерцями!» сказала стара розбійниця, у якої була довга цупка борода і брови, що звисали аж на очі. «Вона не гірша за ситеньке ягнятко! Ото буде смакота!» І вона витягла свого блискучого ножа, і він виблискував так, що аж страшно було.
«Ай!» скрикнула стара тієї ж миті. Її вкусила за вухо власна маленька дочка, що висіла в неї на спині, така дика й неслухняна, що аж любо. «Ах ти ж гидке дівчисько!» сказала мати і вже не встигла нічого зробити Герді.
«Ай!» скрикнула стара тієї ж миті. Її вкусила за вухо власна маленька дочка, що висіла в неї на спині, така дика й неслухняна, що аж любо. «Ах ти ж гидке дівчисько!» сказала мати і не встигла зарізати Герду.
«Вона гратиметься зі мною!» сказала маленька розбійниця. «Вона віддасть мені свою муфту, свою гарну сукню і спатиме зі мною в моєму ліжку!» І вона знову вкусила, аж стара розбійниця підскочила вгору й закрутилася на місці, а всі розбійники засміялися і сказали: «Дивіться, як вона танцює зі своїм малям!»
«Я хочу в карету!» сказала маленька розбійниця. І мусило бути так, як вона хотіла, бо вона була така розпещена і така вперта. Вона й Герда сіли в карету і поїхали через пні й терни, усе глибше в ліс. Маленька розбійниця була така сама на зріст, як Герда, але дужча, ширша в плечах і смаглява. Очі в неї були зовсім чорні, і вони здавалися майже сумними. Вона обняла маленьку Герду за стан і сказала: «Вони тобі нічого не зроблять, поки я на тебе не розсерджуся! Ти, мабуть, принцеса?»
«Я хочу в карету!» сказала маленька розбійниця. І мусило бути так, як вона хотіла, бо вона була така розпещена і така вперта. Вона й Герда сіли в карету і поїхали через пні й терни, усе глибше в ліс. Маленька розбійниця була така сама на зріст, як Герда, але дужча, ширша в плечах і смаглява. Очі в неї були зовсім чорні, і вони здавалися майже сумними. Вона обняла маленьку Герду за стан і сказала: «Вони тебе не заріжуть, поки я на тебе не розсерджуся! Ти, мабуть, принцеса?»
«Ні», сказала маленька Герда і розповіла їй усе, що з нею сталося, і як сильно вона любить маленького Кая.
Маленька розбійниця дуже серйозно подивилася на неї, трохи кивнула головою і сказала: «Вони тобі нічого не зроблять, навіть якщо я на тебе розсерджуся, бо тоді я сама тебе насварю!» А тоді витерла Герді очі і сховала обидві руки в гарну муфту, таку м'яку й таку теплу.
Маленька розбійниця дуже серйозно подивилася на неї, трохи кивнула головою і сказала: «Вони тебе не заріжуть, навіть якщо я на тебе розсерджуся, бо тоді я зроблю це сама!» А тоді витерла Герді очі і сховала обидві руки в гарну муфту, таку м'яку й таку теплу.
Аж ось карета зупинилася. Вони були посеред двору розбійницького замку. Він був увесь потрісканий згори донизу, з дір, що зяяли в стінах, вилітали круки й ворони, а великі бульдоги, кожен із яких мав такий вигляд, наче міг проковтнути людину, високо підстрибували. Але вони не гавкали, бо це було заборонено.
У великій старій закіптявленій залі посеред кам'яної підлоги горіло велике багаття. Дим стелився під стелею і мусив сам шукати, куди вийти. У великому казані кипіла юшка, а на рожнах крутилися зайці й кролики.
«Цієї ночі ти спатимеш тут, зі мною, біля всіх моїх звіряток!» сказала маленька розбійниця. Їм дали їсти й пити, і вони пішли в куток, де лежали солома й ковдри. Над ними на жердинах і кілочках сиділо майже сто голубів, які, здавалося, усі спали, але все ж трохи заворушилися, коли прийшли дівчатка.
«Вони всі мої!» сказала маленька розбійниця, швидко схопила одного з тих, що сиділи найближче, тримала його за лапки й трусила, аж він забив крильми. «Поцілуй його!» гукнула вона і ляснула ним Герду по обличчю.
«А там сидять лісові розбишаки!» вела вона далі і показала на ґрати, якими була забита діра високо в стіні. «Це лісові розбишаки, оці двоє! Вони враз полетять геть, якщо їх добре не замкнути. А ось мій старий любчик Бе!» І вона потягла за ріг північного оленя, у якого на шиї було блискуче мідне кільце і який стояв прив'язаний. «Його теж треба тримати міцно, а то втече від нас. Щовечора я лоскочу йому шию своїм гострим ножем, а він цього так боїться!» І маленька дівчинка витягла довгого ножа зі щілини в стіні й провела ним оленеві по шиї. Бідолашна тварина забрикала ногами, а маленька розбійниця засміялася і потягла Герду з собою в постіль.
«Ти візьмеш ножа з собою, коли спатимеш?» спитала Герда і трохи злякано на нього глянула.
«Я завжди сплю з ножем!» сказала маленька розбійниця. «Ніколи не знаєш, що може статися. Але розкажи мені ще раз те, що ти розповідала раніше про маленького Кая, і чому ти пішла в широкий світ». І Герда почала спочатку, а лісові голуби воркували там, нагорі, у клітці, а інші голуби спали.
Маленька розбійниця обняла Герду за шию, у другій руці тримала ножа і заснула так, що аж чути було. А Герда ніяк не могла заплющити очей, вона не знала, жити їй чи вмерти. Розбійники сиділи довкола вогню, співали й пили, а стара розбійниця перекидалася через голову. Ох, як страшно було маленькій дівчинці на це дивитися!
Тоді лісові голуби сказали: «Гур-гур! Ми бачили маленького Кая. Біла курка несла його санчата, а він сидів у санях Снігової королеви, що мчали низько над лісом, коли ми лежали в гнізді. Вона дмухнула на нас, пташенят, і всі вони загинули, крім нас двох. Гур-гур!»
«Що ви там кажете, нагорі?» вигукнула Герда. «Куди поїхала Снігова королева? Ви щось про це знаєте?»
«Вона, мабуть, поїхала до Лапландії, бо там завжди сніг і лід! Спитай-но північного оленя, що стоїть там на мотузці».
«Там лід і сніг, там чудово й добре!» сказав північний олень. «Там можна вільно бігати по великих сяйливих долинах! Там у Снігової королеви літній намет, а її справжній палац далеко на півночі, біля Північного полюса, на острові, що зветься Шпіцберген!»
«Ой Каю, маленький Каю!» зітхнула Герда.
«А тепер лежи тихо», сказала маленька розбійниця, «бо інакше дістанеш ножа в живіт!»
Уранці Герда розповіла їй усе, що казали лісові голуби, і маленька розбійниця стала дуже серйозна, але кивнула головою і сказала: «Дарма! Дарма. Ти знаєш, де Лапландія?» спитала вона в північного оленя.
«Хто ж знає це краще за мене?» сказав олень, і очі в нього так і заграли. «Там я народився і виріс, там я стрибав по снігових полях!»
«Слухай!» сказала маленька розбійниця Герді. «Бачиш, усі наші чоловіки поїхали, але матуся ще тут, і вона залишиться. Тільки зранку вона п'є з великої пляшки, а потім лягає трошки подрімати. Тоді я щось для тебе зроблю!» І вона зіскочила з ліжка, кинулася матері на шию, смикнула її за вуса і сказала: «Мій рідненький цапику, доброго ранку!» А мати клацнула її по носі так, що ніс аж почервонів і посинів, але все це було з самої любові.
Коли мати випила зі своєї пляшки і задрімала, маленька розбійниця підійшла до північного оленя і сказала: «Мені страшенно хотілося б іще багато разів полоскотати тебе гострим ножем, бо тоді ти такий кумедний. Але дарма, я відв'яжу твою мотузку і допоможу тобі вибратися, щоб ти міг побігти до Лапландії. Тільки бери ноги на плечі і віднеси цю маленьку дівчинку до палацу Снігової королеви, де її маленький друг. Ти ж чув, що вона розповідала, бо вона говорила досить голосно, а ти завжди підслуховуєш!»
Північний олень аж підстрибнув з радості. Маленька розбійниця підняла маленьку Герду і була така обачна, що міцно її прив'язала, ба навіть дала їй маленьку подушечку, щоб сидіти. «Дарма», сказала вона, «ось тобі твої хутряні чобітки, бо буде холодно, а муфту я залишу собі, вона надто гарна! Але мерзнути ти все одно не будеш. Ось тобі великі рукавиці моєї матері, вони сягнуть тобі аж до ліктів. Надягай! Тепер у тебе руки точнісінько як у моєї гидкої матері!»
І Герда заплакала з радості.
«Не люблю, коли ти рюмсаєш!» сказала маленька розбійниця. «Тепер ти якраз маєш бути весела! А ось тобі дві хлібини й шинка, щоб ти не голодувала». Усе це прив'язали оленеві на спину. Маленька розбійниця відчинила двері, заманила всередину всіх великих собак, а тоді перерізала мотузку своїм ножем і сказала оленеві: «Біжи ж! Але добре пильнуй маленьку дівчинку!»
І Герда простягла руки у великих рукавицях до маленької розбійниці і попрощалася. А тоді північний олень помчав через кущі й пеньки, крізь великий ліс, через болота й степи, так швидко, як тільки міг. Вили вовки, і кричали круки. «Пшик! Пшик!» лунало в небі. Наче небо чхало червоним.
«Це моє рідне північне сяйво!» сказав олень. «Дивись, як воно сяє!» І він помчав іще швидше, вночі і вдень. Хлібини з'їли, шинку теж, і от вони вже були в Лапландії.
Бачиш помилку в цій казці? Повідом нам.
