З чарівного ячмінного зернятка виростає тюльпан, а в ньому сидить дівчинка, зростом усього з дюйм. Ніжна казка Андерсена про крихітну дівчинку та її далеку мандрівку великим світом, перекладена з данського оригіналу.
Ганс Крістіан Андерсен · 27 хв · читає Катерина
Дюймовочка: текст казки
Ганс Крістіан Андерсен (1835). Перекладено з данського оригіналу «Tommelise».
Жила-була собі жінка, яка дуже хотіла мати маленьку-маленьку дитинку, але зовсім не знала, де б її взяти. Тож пішла вона до старої відьми і сказала їй: «Я всім серцем хотіла б мати маленьку дитинку. Чи не скажеш ти мені, де б мені її взяти?» «О, з цим ми вже якось упораємося!» сказала відьма. «Ось тобі ячмінне зернятко. Воно зовсім не таке, як ті, що ростуть на селянському полі або що їх дають їсти курям. Посади його у квітковий горщечок, і тоді побачиш, що буде!»
«Щиро дякую!» сказала жінка і дала відьмі дванадцять шилінгів. Потім вона пішла додому й посадила ячмінне зернятко, і з нього відразу виросла велика чудова квітка. Вона була зовсім як тюльпан, тільки пелюстки ще щільно тулилися одна до одної, наче це був іще пуп'янок. «Яка гарненька квітка!» сказала жінка і поцілувала її гарні червоні й жовті пелюстки. Та щойно вона їх поцілувала, як квітка гучно лускнула і розкрилася. Тепер стало видно, що це справжній тюльпан, а всередині квітки, на зеленому стільчику, сиділа крихітна дівчинка, така ніжна й гарненька. Зросту вона була всього з дюйм, тому її й назвали Дюймовочкою.
Колискою їй стала гарненька лакована шкаралупка волоського горіха, матрацом були сині пелюстки фіалок, а ковдрою пелюстка троянди. Там вона спала вночі, а вдень гралася на столі. Жінка поставила туди тарілку з водою і обклала її цілим віночком із квітів, що занурювали стебельця у воду. По воді плавала велика пелюстка тюльпана, і Дюймовочка могла сидіти на ній і плавати від одного краю тарілки до другого. Замість весел у неї були дві білі кінські волосинки. Це було таке гарне видовище! А ще вона вміла співати, о, так ніжно й гарно, як тут ще зроду ніхто не чув.
Якось уночі, коли вона лежала у своєму гарненькому ліжечку, у вікно застрибнула бридка ропуха, бо одна шибка була розбита. Ропуха була така гидка, велика й мокра! Вона стрибнула просто на стіл, де під червоною пелюсткою троянди спала Дюймовочка. «Оце була б гарна дружина для мого сина!» сказала ропуха. Вона схопила горіхову шкаралупку, в якій спала Дюймовочка, і пострибала з нею крізь розбиту шибку вниз, у садок.
Там текла велика, широка річка, а біля самого берега було грузько й багнисто. Тут і жила ропуха зі своїм сином. Ух, який же він був гидкий та бридкий, точнісінько як його мати! «Ква, ква, бреке-ке-ке!» Оце й усе, що він умів сказати, коли побачив гарненьку маленьку дівчинку в горіховій шкаралупці. «Не говори так голосно, бо вона ще прокинеться!» сказала стара ропуха. «Вона й утекти від нас може, вона ж легенька, як лебединий пух. Посадимо її на річці, на один із широких листків латаття. Для неї, такої легенької й маленької, це буде наче острів. Звідти вона не втече, а ми тим часом приберемо внизу, під мулом, парадну світлицю, де ви житимете й господарюватимете».
Посеред річки росло багато латаття з широкими зеленими листками, що ніби плавають на воді. Листок, який був найдалі від берега, був і найбільший. Туди й підпливла стара ропуха і поставила на нього горіхову шкаралупку з Дюймовочкою. Бідолашна крихітка прокинулася рано-вранці, і коли побачила, де вона, то гірко-гірко заплакала, бо довкола великого зеленого листка з усіх боків була вода, і на берег їй було ніяк не дістатися.
Стара ропуха сиділа внизу в мулі й прикрашала свою світлицю очеретом і жовтими водяними квітами, бо для нової невістки все мало бути гарно прибрано. Потім вона зі своїм гидким сином попливла до листка, на якому стояла Дюймовочка. Вони хотіли забрати її гарненьке ліжечко, щоб поставити його в кімнаті молодят ще до того, як туди прийде сама наречена. Стара ропуха низенько вклонилася їй із води й сказала: «Ось мій син, він буде твоїм чоловіком. Ви так славно житимете внизу, у мулі!» «Ква, ква, бреке-ке-ке!» Оце й усе, що вмів сказати синок.
Вони забрали гарненьке ліжечко і попливли з ним геть. А Дюймовочка сиділа зовсім сама на зеленому листку і плакала, бо не хотіла жити в гидкої ропухи і не хотіла виходити заміж за її бридкого сина. Маленькі рибки, що плавали внизу у воді, мабуть, бачили ропуху і чули, що вона казала, тому вони повисовували голівки з води, бо їм хотілося подивитися на дівчинку. Щойно вони її побачили, вона здалася їм такою гарненькою, і їм стало так шкода, що вона мусить піти вниз до гидкої ропухи. Ні, цього не буде ніколи! Вони зібралися внизу у воді довкола зеленого стебла, що тримало листок, на якому вона стояла, і перегризли стебло своїми зубками. І листок поплив униз за течією, а з ним і Дюймовочка, далеко-далеко, туди, куди ропусі було вже не дістатися.
Дюймовочка пливла повз багато міст і сіл, а маленькі пташки сиділи в кущах, бачили її і співали: «Що то за дівчатко вродливе та милесеньке!» Листок із нею плив усе далі й далі, і так Дюймовочка вирушила в далекі краї. Гарненький маленький білий метелик усе кружляв довкола неї і врешті сів на листок, бо Дюймовочка йому дуже сподобалася. А вона була така рада, бо ропуха вже не могла її дістати, а там, де вона пливла, було так гарно. Сонце світило на воду, і вода блищала, як найчистіше золото. Тоді Дюймовочка зняла свій поясок, один кінець прив'язала до метелика, а другий закріпила на листку. І листок помчав набагато швидше, а з ним і вона, бо вона ж стояла на ньому.
Аж тут прилетів великий хрущ. Він побачив її, умить обхопив лапкою її тоненький стан і полетів із нею на дерево. А зелений листок поплив далі за течією, і метелик полетів разом із ним, бо був прив'язаний до листка і не міг звільнитися. Боже, як же налякалася бідолашна Дюймовочка, коли хрущ полетів із нею на дерево! Але найбільше їй було шкода гарного білого метелика, якого вона прив'язала до листка. Якщо він не зможе звільнитися, то він же помре з голоду. Та хрущеві до цього не було ніякого діла.
Він сів із нею на найбільший зелений листок на дереві, дав їй поласувати солодким соком із квітів і сказав, що вона дуже гарненька, хоч зовсім і не схожа на хруща. Згодом до них у гості прилетіли всі інші хрущі, що жили на тому дереві. Вони розглядали Дюймовочку, а панянки-хрущівни знизували вусиками й казали: «Та в неї ж лише дві ноги, яке жалюгідне видовище!» «У неї навіть вусиків немає!» сказала друга. «Яка вона тоненька в поясі, фе! Вона ж зовсім як людина! Яка вона бридка!» казали всі хрущихи.
А проте Дюймовочка була така гарненька! Так здавалося й хрущеві, який її схопив, але коли всі інші казали, що вона бридка, то врешті й він у це повірив і вже зовсім не хотів її при собі тримати. Вона могла йти, куди хоче. Хрущі злетіли з нею з дерева і посадили її на ромашку. Там вона плакала, бо була така бридка, що навіть хрущі не захотіли її взяти. А проте вона була найгарнішою дівчинкою, яку тільки можна собі уявити, такою ніжною і ясною, як найкраща пелюстка троянди.
Ціле літо бідолашна Дюймовочка жила зовсім сама у великому лісі. З травинок вона сплела собі постільку і підвісила її під великим лопуховим листком, щоб її не мочив дощ. Вона збирала з квітів солодкий сік і їла його, а пила росу, що щоранку вкривала листя. Так минуло літо, минула й осінь. А тоді прийшла зима, холодна, довга зима. Усі пташки, що так гарно їй співали, відлетіли у вирій, дерева і квіти зів'яли, а великий лопуховий листок, під яким вона жила, згорнувся і став лише жовтим, сухим стеблом.
Їй було страшенно холодно, бо одежинка на ній порвалася, а сама вона була така тендітна й маленька, бідолашна Дюймовочка. Здавалося, вона от-от замерзне. Пішов сніг, і кожна сніжинка, що падала на неї, була для неї така, ніби на нас висипали цілу лопату снігу, бо ми великі, а вона була всього з дюйм. Вона загорнулася в сухий листок, але він ніяк не зігрівав, і вона аж тремтіла від холоду.
Відразу за лісом, до якого вона тепер дісталася, лежало велике житнє поле, але жито давно вже зібрали, і з мерзлої землі стирчала тільки гола, суха стерня. Для неї це був цілий ліс, крізь який треба було пробиратися, і, ох, як же вона тремтіла від холоду! Так вона дійшла до дверей польової миші. Двері ті були маленькою нірочкою під стернею. Там польова миша жила в теплі й затишку, мала повну світлицю зерна, гарну кухню й комору. Бідолашна Дюймовочка стала одразу за порогом, як якась убога жебрачка, і попросила хоч маленький шматочок ячмінного зернятка, бо вже два дні й ріски в роті не мала.
«Ох ти ж, бідолашечко мала!» сказала польова миша, бо насправді вона була добра стара мишка. «Заходь до моєї теплої світлиці та пообідай зі мною!» А що Дюймовочка їй сподобалася, вона сказала: «Можеш залишитися в мене на зиму, тільки гарненько прибирай мені в світлиці й розповідай усякі історії, бо я їх дуже люблю». І Дюймовочка робила все, чого хотіла добра стара польова миша, і жилося їй у неї дуже добре.
«Скоро в нас, мабуть, будуть гості!» сказала польова миша. «Мій сусід провідує мене щотижня. Він живе ще заможніше, ніж я, у нього великі зали, і ходить він у такій гарній чорній оксамитовій шубі! От якби тобі вийти за нього заміж, жила б ти, як у Бога за пазухою. Тільки він нічого не бачить. Ти маєш розповідати йому найкращі історії, які знаєш!»
Але Дюймовочці це було зовсім не до вподоби, вона й чути не хотіла про сусіда, бо то був кріт. Він прийшов у гості у своїй чорній оксамитовій шубі. Польова миша казала, що він такий багатий і такий учений. Його оселя й справді була більш ніж у двадцять разів більша за мишачу, і вченості в нього було вдосталь, але сонця й гарних квітів він зовсім не любив. Він говорив про них погано, бо ніколи їх не бачив. Дюймовочка мусила йому співати, і вона заспівала і пісеньку про хрущика, що летить собі, летить, і пісеньку про ченця, що ходить лугом. Тоді кріт закохався в неї, бо в неї був такий гарний голос, але нічого не сказав, бо був дуже розважливий.
Нещодавно він прокопав під землею довгий хід від свого дому до їхнього, і польова миша з Дюймовочкою могли там гуляти, коли їм заманеться. Але він попросив їх не лякатися мертвої пташки, що лежить у тому ході. Це була ціла пташка, з пір'ям і дзьобом, яка, певно, загинула зовсім недавно, коли почалася зима, і тепер була закопана саме там, де він проклав свій хід.
Кріт узяв у рот шматочок трухлявого дерева, бо таке дерево світиться в темряві, наче вогонь, пішов попереду і світив їм у довгому темному ході. Коли вони дійшли до місця, де лежала мертва пташка, кріт уперся своїм широким носом у стелю і випхнув землю вгору, так що вийшла велика дірка, крізь яку могло падати світло. Посеред підлоги лежала мертва ластівка, її гарні крильця були щільно притиснуті до боків, а ніжки й голівка сховані під пір'ям. Бідолашна пташка, мабуть, замерзла. Дюймовочці стало її так жаль, вона ж так любила всіх маленьких пташок, які ціле літо так гарно їй співали і щебетали. А кріт штурхнув ластівку своїми короткими лапами і сказав: «Ну, ось і відцвірінькала! Як же гірко, мабуть, народитися маленькою пташкою! Слава Богу, ніхто з моїх дітей пташкою не буде. У такої пташки нічого немає, крім її цвірінькання, і взимку вона мусить умирати з голоду!»
«Ваша правда, ви ж розумний чоловік, вам видніше», сказала польова миша. «Що має пташка з усього свого цвірінькання, коли приходить зима? Голодувати їй та мерзнути! А дехто ще й вважає, що це бозна-яке диво!» Дюймовочка нічого не сказала. Але коли ті двоє повернулися до пташки спиною, вона нахилилася, розгорнула пір'ячко, що лежало на її голівці, і поцілувала її в заплющені очі. «Може, це саме вона так гарно співала мені влітку», подумала Дюймовочка. «Скільки радості вона мені принесла, ця мила, гарна пташка!»
Тепер кріт затулив дірку, крізь яку світив день, і провів обох пань додому. Але вночі Дюймовочка ніяк не могла заснути. Вона встала з ліжечка і сплела із сіна велику гарну ковдру. Вона віднесла її вниз і дбайливо обгорнула нею мертву пташку. З боків вона підклала їй м'якої вати, яку знайшла в кімнаті польової миші, щоб пташці було тепло лежати в холодній землі.
«Бувай здорова, моя гарненька пташечко!» сказала вона. «Бувай і спасибі тобі за твою чудову пісеньку влітку, коли зеленіли всі дерева і сонце так тепло нас гріло!» Потім вона притулилася голівкою до пташиних грудей, але тієї ж миті дуже злякалася, бо там усередині ніби щось стукало. Це билося пташине серце. Пташка не була мертва, вона лише заклякла від холоду, а тепер зігрілася і знову ожила. Восени всі ластівки відлітають у теплі краї. А якщо котрась запізниться, то так замерзає, що падає на землю, наче мертва, лишається лежати там, де впала, і холодний сніг замітає її зверху.
Дюймовочка аж затремтіла, так вона злякалася, бо пташка ж була велика-превелика проти неї, яка була всього з дюйм. Але вона зібралася з духом, ще щільніше обгорнула бідолашну ластівку ватою, принесла листок кучерявої м'яти, яким сама вкривалася, як ковдрою, і поклала його пташці на голівку. Наступної ночі вона знову тихенько прокралася до неї. Тепер ластівка була вже зовсім жива, але така слабка, що тільки на мить змогла розплющити очі й поглянути на Дюймовочку. А та стояла перед нею зі шматочком трухлявого дерева в руці, бо іншого ліхтарика в неї не було.
«Спасибі тобі, гарненька дитинко!» сказала їй хвора ластівка. «Я так чудово зігрілася! Скоро до мене вернуться сили, і я знову зможу літати там, надворі, на теплому сонечку!» «Ох», сказала Дюймовочка, «надворі так холодно, падає сніг і тріщить мороз! Лишайся у своєму теплому ліжечку, я про тебе подбаю!»
Вона принесла ластівці води в пелюстці квітки, і та напилася й розповіла їй, як поранила собі одне крило об терновий кущ і тому не могла летіти так швидко, як інші ластівки, коли ті відлітали далеко-далеко, у теплі краї. Врешті вона впала на землю, а більше нічого не пам'ятала і зовсім не знала, як опинилася тут. Цілу зиму вона пробула тут, унизу, і Дюймовочка була до неї добра й дуже її любила. А кріт і польова миша про це й гадки не мали, бо вони ж бідолашної ластівки не любили.
Щойно настала весна і сонце прогріло землю, ластівка попрощалася з Дюймовочкою, і та відкрила дірку, яку колись прокопав угорі кріт. Досередини полилося чудове сонячне світло, і ластівка спитала, чи не полетить дівчинка з нею: вона могла б сісти їй на спину, і вони полетіли б далеко-далеко в зелений ліс. Але Дюймовочка знала, що старій польовій миші буде дуже гірко, якщо вона отак її покине.
«Ні, я не можу!» сказала Дюймовочка. «Бувай, бувай, моя добра, гарненька дівчинко!» сказала ластівка і полетіла в сонячне сяйво. Дюймовочка дивилася їй услід, і в очах у неї забриніли сльози, бо вона так любила бідолашну ластівку. «Цвірінь, цвірінь!» співала пташка, відлітаючи в зелений ліс.
Дюймовочка дуже сумувала. Їй зовсім не дозволяли виходити на тепле сонечко. Жито, яке посіяли на полі над хаткою польової миші, виросло високо-високо і стало густим лісом для бідолашної дівчинки, яка ж була всього з дюйм. «Цього літа ти шитимеш собі придане!» сказала їй польова миша, бо тепер до Дюймовочки посватався сусід, нудний кріт у чорній оксамитовій шубі. «У тебе має бути і вовняне, і полотняне! Тобі буде на чому сидіти й на чому лежати, коли станеш дружиною крота!»
Дюймовочка мусила прясти на веретені, а польова миша найняла ще чотирьох павуків, щоб вони пряли й ткали день і ніч. Щовечора кріт приходив у гості і щоразу заводив мову про те, що коли скінчиться літо, сонце вже не пектиме так дуже, а тепер воно так припікає, що земля стає тверда, мов камінь. Так, коли мине літо, тоді й буде весілля з Дюймовочкою. Але вона зовсім не раділа, бо нудний кріт був їй не до душі. Щоранку, коли сходило сонце, і щовечора, коли воно заходило, вона нишком вибиралася до дверей. І коли вітер розхиляв колосся так, що їй було видно синє небо, вона думала, як світло й гарно тут, надворі, і так хотіла знову побачити милу ластівку. Але ластівка більше не прилітала, певно, літала собі десь далеко-далеко в гарному зеленому лісі.
Коли настала осінь, у Дюймовочки вже все придане було готове. «За чотири тижні в тебе весілля!» сказала їй польова миша. Але Дюймовочка заплакала і сказала, що не хоче виходити за нудного крота.
«Дурниці!» сказала польова миша. «Не вередуй, а то вкушу тебе своїм білим зубом! Такий чудовий чоловік тобі трапився! Такої чорної оксамитової шуби немає навіть у самої королеви! У нього і кухня повна, і льох повнісінький. Дякуй Богові за нього!»
І ось настав день весілля. Кріт уже прийшов, щоб забрати Дюймовочку. Вона мала жити з ним глибоко під землею і ніколи вже не виходити на тепле сонечко, бо він сонця терпіти не міг. Бідолашна дівчинка так сумувала, адже тепер їй треба було попрощатися з ясним сонечком, на яке в польової миші вона хоч могла подивитися з порога.
«Прощавай, ясне сонечко!» сказала вона і простягла рученята високо вгору. Вона навіть трішки вийшла за поріг мишачої хатки, бо жито вже зжали, і тут стояла тільки суха стерня. «Прощавай, прощавай!» сказала вона й обняла рученятами маленьку червону квіточку, що росла там. «Привітай від мене маленьку ластівку, як побачиш її!»
«Цвірінь, цвірінь!» почулося тієї ж миті над її головою. Вона глянула вгору, а то була маленька ластівка, яка саме пролітала мимо. Щойно ластівка побачила Дюймовочку, вона дуже зраділа. Дюймовочка розповіла їй, як їй не хочеться ставати дружиною гидкого крота і що тоді вона муситиме жити глибоко під землею, куди сонце ніколи не заглядає. І вона не змогла стримати сліз.
«Ось уже йде холодна зима», сказала маленька ластівка. «Я відлітаю далеко, у теплі краї. Полетиш зі мною? Сідай мені на спинку! Тільки прив'яжися своїм пояском, і ми полетимо геть від гидкого крота та його темної хати, далеко-далеко за гори, у теплі краї, де сонце сяє ще краще, ніж тут, де завжди літо і цвітуть чудові квіти. Лети ж зі мною, моя люба маленька Дюймовочко, адже ти врятувала мені життя, коли я лежала задубла в темному льоху під землею!»
«Так, я полечу з тобою!» сказала Дюймовочка і сіла пташці на спину, поставивши ніжки на її розпростерте крило. Вона міцно прив'язала свій поясок до одного з найдужчих пер, і ластівка злетіла високо в повітря, над лісом і над озером, високо над великими горами, де завжди лежить сніг. Дюймовочка змерзла в холодному повітрі, тож залізла під тепле пташине пір'я і висунула тільки голівку, щоб милуватися всією тією красою під собою.
Так вони прилетіли в теплі краї. Там сонце світило набагато ясніше, ніж тут, небо було вдвічі вище, а в рівчаках і на тинах ріс найкращий зелений і синій виноград. У лісах висіли лимони й апельсини, пахло миртом і м'ятою, а по дорогах бігали найгарніші діти і гралися з великими строкатими метеликами. Але ластівка летіла ще далі, і ставало все гарніше й гарніше. Під чудовими зеленими деревами, біля синього озера, стояв сліпучо-білий мармуровий палац, збудований ще в давнину. Виноградні лози в'юнилися по його високих колонах, а на самій горі було багато ластівчиних гнізд. В одному з них і жила ластівка, яка несла Дюймовочку.
«Ось мій дім!» сказала ластівка. «А тепер вибери собі сама одну з тих чудових квіток, що ростуть унизу, і я посаджу тебе в неї, і тобі там буде так добре, як тільки забажаєш!» «Оце було б чудово!» сказала Дюймовочка і заплескала в маленькі долоньки.
Там лежала велика біла мармурова колона, яка впала на землю й розкололася на три шматки, а між ними росли найкращі великі білі квіти. Ластівка злетіла з Дюймовочкою вниз і посадила її на одну з широких пелюсток. Але як же вона здивувалася! Посеред квітки сидів маленький чоловічок, такий білий і прозорий, наче зі скла. На голові в нього була найгарніша золота корона, а на плечах найкращі прозорі крильця, і сам він був не більший за Дюймовочку. Це був ангел квітки. У кожній квітці жив такий маленький чоловічок або жіночка, а цей був королем над усіма ними.
«Ой, який же він гарний!» прошепотіла Дюймовочка ластівці. Маленький принц дуже злякався ластівки, бо проти нього, такого маленького й тендітного, вона була величезною птахою. Але коли він побачив Дюймовочку, то дуже зрадів, бо вона була найгарнішою дівчиною з усіх, яких він досі бачив. Тож він зняв зі своєї голови золоту корону і надів її Дюймовочці, а тоді спитав, як її звати і чи не хоче вона стати його дружиною, тоді вона буде королевою всіх квітів! Еге ж, оце був чоловік, зовсім не такий, як син ропухи чи кріт у чорній оксамитовій шубі!
Тож Дюймовочка погодилася вийти за прекрасного принца. З кожної квітки вийшла пані або пан, такі гарненькі, що аж любо глянути, і кожен приніс Дюймовочці подарунок. Але найкращим з усіх подарунків була пара гарних крилець великої білої мухи. Їх прикріпили Дюймовочці на спинку, і тепер вона теж могла літати з квітки на квітку. Ото була радість! А маленька ластівка сиділа нагорі у своєму гнізді й співала для них, як тільки вміла, але на серці в неї було сумно, бо вона так любила Дюймовочку і ніколи не хотіла б із нею розлучатися.
«Не зватимешся ти більше Дюймовочкою!» сказав їй ангел квітки. «Це негарне ім'я, а ти ж така гарна. Ми зватимемо тебе Майя!» «Прощавай, прощавай!» сказала маленька ластівка і знову полетіла з теплих країв далеко-далеко назад, до Данії. Там у неї було маленьке гніздечко над вікном у чоловіка, який уміє розповідати казки. Йому вона й заспівала «Цвірінь, цвірінь!», і від нього ми знаємо всю цю історію.
Бачиш помилку в цій казці? Повідом нам.
